Виховуємо читанням
Передмова
Що таке читання або уміння дитини читати? Це насамперед наявність інтересу до читання, до книг як джерела пізнання і виховання, опанування літературної мови, а отже, і моральне, естетичне та національне виховання, розвиток духовного світу дитини, її почуттів.
Уміти читати – значить оволодіти технікою читання, свідомо сприймати те, що читаєш, орієнтуватися в літературі різних жанрів, рекомендованій для дітей.
Отже, читання – ефективний засіб навчання, виховання та розвитку дитини. Саме на уроках читання, при створенні відповідних умов, відбувається процес формування людини як члена суспільства, закладаються основи світогляду юного громадянина, його всебічного розвитку й вихованості.
Вивчення літературних текстів впливає на всю особистість в цілому. Потрібно підбирати тексти, які впливали б на культуру поведінки школярів, сприяли виробленню морально-соціальних норм, оцінних суджень, наочно показували, що таке чесність, почуття обов’язку, колективізм тощо, викликали в них бажання стати кращими, допомагали усвідомити, до якого типу людських стосунків треба наближатися, кого наслідувати.
В книзі вміщені тексти для учнів 1 – 4 класів із зазначенням кількості слів (слова назви тексту не враховані). Їх можна використовувати як додатковий матеріал на уроці, для відпрацювання навичок якостей читання.
Жив на світі Дощик. Ще нічого він не вмів робити – ні житечко напувати, ні вулиці та площі мити, ні повітря від пилу очищати. Малий дуже. (25 слів)
(Григорій Карпенко)
Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п’ять років.
Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. (28 слів)
(Остап Вишня)
Двоє дітей, брат і сестра, вирушили до школи. Їм треба було йти повз чудовий, тінистий гай. На дорозі було жарко й курно, а в гаю – прохолодно й весело. (28 слів)
(Костянтин Ушинський)
Аж ось і їх нива. Вона добре знає свою ниву, ось і рівчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп і почала жати. Тихо навкруги. (30 слів)
(Михайло Коцюбинський)
Мурко й Бурко
Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а в другого Пес Бурко. Хоч то Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелі. (32 слова)
(Іван Франко)
От іде дівчинка в лісі і гірко плаче. Кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Блукала вона, блукала дуже довго. Голод її допікав, холод діймав, і вже просила вона собі смерті. Коли бачить удалині світло. (34 слова)
(«Брати-місяці» , словацька народна казка)
П’ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно! Стручок ріс, і горошини росли також. (35 слів)
(Ганс Крістіан Андерсен)
Усі хлопці заздрили Василеві. Ще б пак не заздрити! Синичка, яку він вирвав з кігтів шуліки, зовсім звикла до хати. Василь вирубав для неї велику гілку і причепив до стіни. Там синиця й лазила, мов акробат. (36 слів)
Біля школи Тарасик побачив ковзанку. Він розбігся й хутко поїхав. Раптом у Тарасика підвернулася нога, і він упав на лід. Шапка злетіла з голови, портфель розкрився, фарби висипалися. Лід був дуже слизький, і Тарасик не міг підвестися. (37 слів)
(Віра Карасьова)
Край села у хмарах бузку стояла собі хата. Коло хати квітник, за квітником сад-город, а далі розлоге широке поле. У квітнику красувалися маки, рожі, чорнобривці, у садочку стигли вишні, груші, запахущі яблука-антонівки, а в полі половіли пшениці. (37 слів)
(Зірка Мензатюк)
Прийшла Зима й засипала снігом поля і ліси, міста і села. Прийшов Дід Мороз і закував кригою ріки, ставки, озера. Поглянеш – дахи білі, земля біла, небо сіре, а з неба сніг, як крупа манна, сиплеться. Холодно, сумно. (37 слів)
(Олена Леонтович)
Жила-була на світі курочка ряба. Та сама, що колись бабусі з дідусем яєчко знесла – не просте, а золоте. І ось сталося, що в курник до тієї курочки влізла лисиця. Як стрибне до неї, зубами як клацне! Та не встигла хитра. (40 слів)
(Юрій Ярмиш)
Жила-була стара коза. Було в неї семеро козенят. Вона їх дуже любила. Одного разу коза пішла в ліс, а козенят залишила вдома. Минуло небагато часу, раптом хтось стукає у двері і кричить:
- Відімкніть, дорогі діти, ваша мама прийшла, вам гостинці принесла! (41 слово)
(Казка «Про вовка і семеро козенят»)
Прийшла додому Ясочка. Лягає Яся спати. І раптом в плач!
- О лишенько! Ну що робить тепер?! Забула в хатці Мишку я, і, мабуть, він замерз.
- Не плач, не бійся, Ясочко, у хутрі Мишка твій! Нічого з ним не трапиться в хатинці сніговій! (42 слова)
(Наталя Забіла)
Росте Снігуронька не днями – годинами, та що день, то кращою стає. Дід та баба на неї не намилуються. А Снігуронька з себе – мов сніжинка біла, очі – мов голубі намистинки, русява коса до пояса. Тільки рум’янця на щічках нема, а й так дуже гарна Снігуронька. (44 слова)
(Російська народна казка «Снігуронька»)
Пихатий півень
Ходив Півень на подвір’ї. Побачив барвисту веселку на небі. Та й сміється:
– І в мене хвіст барвистий, кращий за веселку.
Та ось пішов дощ. Намочив пихатому хвоста. Обвис той хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік на сідало й більше ніколи не хвастався. (44 слова)
(Василь Сухомлинський)
Бідна Лисиця
Жалілася раз лисиця собаці:
- Яка я бідна та нещаслива! Ніхто мене не любить, цураються мене!.. Мабуть, вже така моя доля!
- Е, ні, голубко! – одказав собака. – Не така доля, як лиха воля. Коли б ти добра була, то й дружили б з тобою, а лукавого всі цураються. (46 слів)
(Олена Пчілка)
Рушник
(Легенда)
Рушник на стіні. Давній наш звичай. Немає жодної оселі в Україні, котрої не прикрашали б рушником.
Хата без рушників, казали у народі, що родина без дітей. Рушник був обличчям оселі.
Хліб і рушник – одвічні людські символи. Хліб і сіль на вишитому рушнику – ознака гостинності українського народу. (46 слів)
Зелені свята
Повернулася Оксанка від подруги і дивом дивувалася: вся хата була в зелені. На столах стояли квіти, а на скатертях зрідка травою потрушено; за образи кленового та липового гілля понатикано. Навіть над кожним ліжком зелена гілочка висіла.
У хаті було якось затишно, приємно. Пахло липовим цвітом і травами. (47 слів)
(Петро Волиняк)
Найдорожчий плід
(Болгарська народна казка)
Було у батька три сини. Якось він покликав їх до себе в кімнату й каже:
- Даю вам кожному гаманець золотих. Ідіть собі по світу та шукайте найдорожчий плід. Хто його принесе мені, дістане половину мого багатства.
Взяли три сини гроші та й рушили на три сторони світу шукати найдорожчий плід. (50 слів)
Давно колись жила в одному селі маленька дівчинка, та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.
Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати – Червона Шапочка. (51 слово)
(Шарль Перро)
Виручили
Йде Славко до школи і бачить, як сусідська коза гризе кору на липці. Прогнав він рогату розбишаку геть, заліпив ушкоджене місце глиною і побіг собі далі.
Взимку Славко застудився і захворів. Мама приготувала з цвіту липи цілющого настою. Хлопчик випив його – і простуди як не було.
Отак Славко й липа виручили один одного. (53 слова)
(Ігор Січовик)
Щоб метелик не наколовся
Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.
Над акацією літає барвистий метелик. – Ой, йому ж не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде?
Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю.
Мама побачила й питає:
- Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?
- Щоб метелик не наколовся, – відповіла Зоя. (57 слів)
(Василь Сухомлинський)
Велика-бо користь від навчання книжного. Книги – мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах бездонна глибина; ми ними втішаємося в печалі; в них – світло мудрості. І якщо старанно пошукати в книгах мудрості, то знайдеш велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами. (59 слів)
(Віктор Близнець)
Чому ми співучі
(Легенда)
Одного разу Бог роздавав дітям подарунки. Коли закінчив, прибігла маленька дівчинка, стала під дверима та й заплакала. Почув Бог, відчинив двері та й питає:
- Чого ти плачеш, дитинко?
- Бо жодного подарунка не залишилось, – відповіла дівчинка.
- Не плач, не плач, – заспокоїв Бог. – Дам я тобі подарунок, який залишив для самого себе.
І дав їй пісню. А тією дівчинкою була Україна. (59 слів)
Рябчик
Рябчик не може жити без лісу. Ні в дощ, ні в мороз, ні взимку, ні влітку не полишає його.
Живе рябчик не в гайку, а в густому великому лісі. Біля рік, озер. Тут він завжди знаходить, чим підживитися. Взимку – бруньками, сережками з дерев, в інші пори року – ягодами.
На деревах він спочиває. Чудово літає між вітами – жодної гілки не зачепить. (60 слів)
Як котові соромно стало
Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. Аж чує – горобці зацвірінькали. Принишк, насторожився. Тихенько пробирається до тину. А там горобці сидять.
Підкрався до самого тину, та як плигне. Хотів горобця схопити. А горобчик – пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Чалапає додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього подвір’я, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом. (66 слів)
(Василь Сухомлинський)
Кмітливий скляр
Звечора на ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво дивне. Весь ставок покритий тонким склом. А під склом вода грає.
Питається Юрко в тата:
- Хто це покрив ставок склом?
Сміється тато й каже:
- Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок одним величезним склом. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.
- Хто той скляр? – запитав Юрко.
- Мороз. (66 слів)
(Василь Сухомлинський)
Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ні гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, – де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з’їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, – є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. (68 слів)
(Леся Українка)
На краю села стояла невеличка хатка. Біля неї пишався рясний садочок. У садку гули бджоли. Там була пасіка.
У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволився відтіля. Тепер жив дома, пасічникував. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчинку Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дівчина років шістнадцяти.
Дід був щасливий з дітьми, а діти були щасливі з ним. (71 слово)
(Борис Грінченко)
Розумна людина
Була колись війна. Вороже військо наближалось до одного містечка. От богатирі звідтіля навтікача, захопивши з собою свої скарби. А один учений чоловік іде собі в самій одежі, нічого в руках не маючи. «Чого ж ти свого добра не рятував?» – питають його люди. А він і каже: «Усе своє несу зі мною, бо розум і все те, що я знаю, у мене в голові. А нема дорожчого на світі над розум та науку». (72 слова)
Хлопчик хотів приголубити сніжинку
З неба летіла на землю сніжинка. Вона була легка, ніжна, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.
На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка. Хлопчик думав: «Ось впаде під ноги і її затопчуть».
Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простяг долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на теплу, добру руку хлопчика й розтала. Хлопчик з жалем дивився на руку. На долоні блищить крапелька, мов сльозинка. (75 слів)
Чого це дідусь такий добрий сьогодні?
Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.
Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити додолу, аж дивиться – сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад – у білій сорочці і голова біла, як молоко.
- Чому це ти сидиш на дереві, внучку?
- Боюся краплі на вас струсити, дідусю…
- Злазь, Андрійку.
Дідусь відійшов, Андрійко й зліз з шовковиці.
Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка.
- Чому це дідусь такий добрий сьогодні? – подумав онук. (75слів)
(Василь Сухомлинський)
Як зайчик грівся проти місяця
Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти місяця блищить, холодний вітерець з яру повіває. Сів зайчик під кущем, простяг лапки до місяця, просить:
- Місяцю, любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще сонечка чекати.
Жаль стало місяцеві зайчика, він і каже:
- Йди полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великої скирти соломи.
Пострибав зайчик, зарився у скирту, виглядає, усміхається:
- Спасибі, любий місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле. (76 слів)
(Василь Сухомлинський)
Не хочу бути слабшим
Петро вчиться в першому класі. А сестричка його Марійка ще не вчиться в школі. Вона піде до школи в наступному році.
У Петра велика біда: лінощі. Щоб навчитися добре читати, треба взяти книгу, відкрити її і читати вголос. Читати півгодини: читати щодня.
А Петрові не хочеться брати до рук книги. Не хочеться читати, гуляти ж веселіше! Прийде Петро додому, покладе книги, пообідає й біжить гулять. Восени грає в м’яча, взимку одягає на ноги ковзани. А книги лежать. (77 слів)
(Василь Сухомлинський)
Криничка
У лузі – криничка. Вона тут давно-давно. Хто її викопав – невідомо.
Над криничкою верба схилилася. На гілці глиняний кухлик висить.
Не минають люди кринички. Ось і Тетянка, Тарасик та Миколка йшли з лісу, гриби та ягоди несли. Притомилися, то й звернули до кринички. Верба подала їм кухлика, а криничка пригостила водицею. Чистою, прохолодною, на лугових травах настояною.
Як напилися, де й утома поділася.
Усіх щедро напуває криничка: і трактористів, і пастухів, і перехожих. А води в ній не меншає. (78 слів)
(Василь Чухліб)
Покинуте кошеня
Хтось виніс з хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить – тремтить. Поверталась зі школи маленька Наталочка. Чує – нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке. (80 слів)
(Василь Сухомлинський)
Коли я знову стану маленьким
Лежу я одного разу в ліжку і не сплю. І пригадую собі, що коли був маленьким, то часто думав, що робитиму, як виросту.
Різні були плани. Виросту великим, зроблю будиночок для батьків. І садок у мене буде. У садку посаджу дерева: груші, яблуні, сливи. Насію квіток. Коли одні відцвітуть, то розквітнуть інші.
Накуплю книжок із малюнками або й без малюнків, тільки щоб були цікаві.
Куплю фарби, кольорові олівці, буду малювати й розфарбовувати. Що побачу, те й намалюю.
Доглядатиму садок і альтанку збудую. (82 слова)
(Януш Корчак)
Чайки і рак
Заліз Рак у корчі та й їсть зелений листок, що впав з верби. Чує – сіли на воду дві чайки. Сіли й розмовляють. Одна каже:
- Що найкраще на світі?
Друга відповіла:
- Найкраще в світі – висота. Високо, високо сяє сонце. Безмежне синє небо…
Підслухав Рак розмову чайок і вирішив подивитись: яке є воно те синє небо? Виліз на берег, звів очі, глянув і злякався: у тому синьому небі не було ні мулу, ні корчів, ні болота.
- Ні, найкраще в світі – це маленька, затишна печера… (82 слова)
(Василь Сухомлинський)
Прийшла мама
Зимовий вечір. За вікном гуде, виє завірюха. Мама ще не повернулася з роботи. І маленька Зоя жде. Вона прислухається до завивання завірюхи.
Зої здається, що за вікном, страшний звір. Зоя заплющує очі.
Прийшла мама. Підходить до Зої, обняла, поцілувала.
- Тобі не страшно було, доню? – питає мама.
- Ні, не страшно! – радо відповідає Зоя.
За вікном тепер уже не виє завірюха. Тихо шумить вітер. Мов ласкава хвиля на ставку. Ось вона лагідно доторкнулась до шибки. Зоя підходить до вікна. Над землею весело кружляють білі сніжинки. (83 слова)
(Василь Сухомлинський)
Білка та заєць
Якось улітку познайомилися білка і заєць та й стали друзями. А потім прийшла зима. Випав сніг, і все довкола стало біле-біле. Білка вимостила собі гніздо високо на дереві. А заєць під сушняком сховався.
От поглядає білка з гнізда на нього і не впізнає: був сірий, а став білий, як сніг. «Мабуть, це не він», – думає білка. А заєць і собі білки не впізнає: та була в руденькому кожушку, а ця – в димчасто-сірому.
Аж тоді вони впізнали одне одного, як літечко знову прилинуло і їм убрання колишнє повернуло. (87 слів)
Як здивувався Мурко
Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющив очі, спить, поклав голову на лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє.
На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки і жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.
Мурко відчув, що до нього хтось притулився. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!
Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утекло, чи хай собі гріється? (88 слів)
(Василь Сухомлинський)
Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, – як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах. Лінощі – це мати всьому дурному: хто, що й знав, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться. Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтесь ні на що хороше, і хай не застане вас сонце в постелі. Так робив мій батько покійний і всі добрі мужі… Спочинок у полудень дається людям за труди: після трудів спочиває і звір, і птиця, і люди. (89 слів)
(Віктор Близнець)
Олесь нудився. Не знаходив собі справи. Уроки робити не хотілося. А хлопців на шкільному подвір’ї не було. Коли це раптом побачив зграйку горобців, які весело цвірінчали на дереві. Знічев’я почав жбурляти в них камінцями. Горобці розлетілися, а один камінець влучив у шибку. Вона тріснула. Хлопець злякався і побіг геть.
А цей час вискочила на ґанок прибиральниця тьотя Маруся й, побачивши Петра, що в цю хвилину з’явився на подвір’ї і з м’ячем в руках, закричала:
- Ах ти шибеник! Це ти скло розбив? Негайно йди по батьків!
Олесь мовчки спостерігав за всім цим здаля… (92 слова)
Криниця-журавель
(Легенда)
Колись у сиву давнину мале хлоп’я загубилось у лісі. Воно заблукало і захотіло пити. Хлопчик натрапив у лісі на глибоку криницю. Але він зовсім знесилів і не зміг дістати з криниці води. Де не візьмись, у небі з’явився журавель. Він опустився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини прибуло сили, і вона знайшла стежку додому. Після цього випадку в пам’ять про доброго птаха люди почали лаштувати біля криниць пристрої, схожі на журавля, за допомогою яких дістають воду. А назвали таку криницю – криниця-журавель. (93 слова)
Верба над ставком
Оксанка гуляла біля ставка. Знайшла вербовий прутик та й увіткнула в сиру землю. А сама пішла додому. Потім Оксанчині батьки переїхали до міста. Там Оксанка й училася в школі. Минуло десять років. Навідалась Оксанка до рідного села. Була вже дівчиною, високою, з чорною косою. Ось прийшла якось до ставка. Побачила високу гіллясту Вербу, що схилилася над водою.
Здивувалась Оксана й питає:
- Вербо, де ти взялася?
А Верба й каже:
- Ти мене посадила маленьким прутиком.
- Яка ж ти велика стала, – тішиться Оксана. – Я тебе й не впізнала.
- А я тебе впізнала, – тихо мовила Верба. (93 слова)
(Василь Сухомлинський)
Іди пастись під тополю…
Рано-вранці, як тільки зійшло сонце, Гриць із матір’ю пішов на поле.
Ішли вони росяним лугом. На кожній травинці блищала крапелька роси. Сонячні промені переливалися в крапельках.
Гриць став серед лугу зачудований.
– Дивіться, мамо, скільки кришталевого намиста.
І мати зупинилась. У лузі було тихо, тільки чути було спів соловейка.
Коли це з-під тополі вийшло сіре теля. Воно стало скубти траву. Кришталеві намистинки тремтіли й гинули. Грицеві здалося, що вони жалібно дзвенять.
Тихо, щоб не сполохати соловейка, Гриць підійшов до теляти, посварився на нього й гукнув:
- Іди пастись під тополю.
Теля й побрело собі під тополю. Там не було кришталевих намистин. (99 слів)
(Василь Сухомлинський)
Острів Робінзонів
Весняна повінь виткала посеред річки піщаний острівець. І одразу ж якимось чином умудрилося потрапити на нього насіння бур’янцю, проросло і зазеленіло.
Коли літо підігріло воду і покликало купатися, Олег дістався до острівця.
Радісно застрибав по зелу:
- Я – Робінзон! Я – Робінзон!..
За мить поруч з ними пританцьовувала Інна:
- І я – Робінзон! І я!..
А дід Іван поглядав з берега і ховав усмішку у сиві вуса. Він ще навесні «освоїв» цей острівець. Тож тепер досвітками нерідко припинає там човен: біля острівця гарно клюють окуні.
Але дітям про те дід Іван не казав. Бо ж вони, бач, хочуть бути Робінзонами, а не П’ятницями. (100 слів)
(Євген Шморгун)
Хто дужче любить?
Були якось Петько з Миколкою в лісі. Суниць вони назбирали мало, зате двох їжаків зловили. Трапились вони на дорозі – ну як їх не взяти?
Понесли хлопці їжаків додому, кожний до себе.
Минуло кілька днів. Знову зустрілися хлопчики і засперечалися, хто з них більше любить свого їжака. Петько хвалиться, що годує їжака молоком, усякого ганчір’я намостив у кутку комори, щоб добре було спати йому, мало не голки йому чистить…
- А що ти зробив для свого їжака? – питає Миколку.
- Нічого, – похмуро відповів хлопчик.
- От бачиш, – сказав Петько, – не любиш ти свого їжака.
- Ні, люблю, – заперечив Миколка, – я його оце до лісу відніс, випустив на волю. (103 слова)
(Олег Буцень)
Правда буває гірша за неправду
Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко довго не повертається. Уже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі.
Мама й питає:
- Чого це ти так довго ходив?
- А я снідав, – каже Сергійко.
- Як снідав? – дивується мама.
- А вони запросили мене снідати…
- І що ж ти їм відповів?
- Нічого… Сів і поснідав.
- Який же ти нечема, Сергійку! – розгнівалась мати. – Треба було сказати: дякую, я не голодний.
- Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати – не голодний… Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити.
- Правда буває гірша за неправду, – каже мати.
А Сергійкові тепер думай: як же це так? (103 слова)
(Василь Сухомлинський)
Образливе слово
Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала Мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить – мучить його совість: адже він образив Матір.
Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:
- Простіть мене, Мамо, за образливе слово.
- Прощаю, – сказала Мати й зітхнула.
- Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.
Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з’явились сльози. Каже вона Синові:
- Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається. (104 слова)
(Василь Сухомлинський)
Осінній день
День був ясний, сонячний та теплий. Надворі стояла суша. Небо синіло, як літом. Сонце ходило на небі низько, але ще добре припікало косим промінням. Тихий вітер ледве ворушився. Половина листя на вербах уже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленів, ніби влітку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі справжнє літо. Тільки зелена низька озимина нагадувала про осінь. Надворі летіло павутиння. Все синє небо було ніби засноване білим, як пух, легким, як шовкові нитки, павутинням. Воно обснувало тополі, верби, стіжки, тини; маяло на вершечках садків і знов летіло та летіло; хто його зна, де воно й бралося. (104 слова)
(Іван Нечуй-Левицький)
Як почалися вишивки
(Легенда)
… Колись, дуже давно, коли ще не було ні машин для шиття, ні фабрик, люди шили тоді свій одяг руками.
Одна мала дівчинка попросила свою маму, щоб та пошила їй нову сорочку. Дівчинка одягнула нову сорочку й пішла бавитися з іншими дітьми.
- О, ти маєш нову сорочку, – сказали діти. – Яка гарна вона.
- Я попрошу маму, щоб і мені таку пошила і прикрасила чорною ниткою, – сказала одна дівчинка.
Але мама другої дівчинки мала чорні й червоні нитки. Вона вишила сорочку своїй доні червоними і чорними нитками. Всім дівчаткам дуже сподобалася така сорочка.
Від того часу матері почали прикрашати сорочки кольоровими нитками.
Ось так почалась наша вишивка. (104 слова)
Весняний Вітер
Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, нагинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього доторкнулось щось тепле і лагідне.
Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер.
- Годі спати, – зашептав весняний Вітер. – Прокидайся, весна наближається.
- Де ж вона – весна? – запитав Клен.
- Ластівки на крилах несуть, – каже теплий Вітер. – Я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями – заквітчалась квітами, красуня. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.
Ось про що розповів теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки. Бо йде весна – красуня. (107 слів)
(Василь Сухомлинський)
Як заступ учили працювати
У дворі мама копає грядку для квітів. Неподалік грається малий Гена.
Мама каже:
- Синку, допоможи мені. Я й заступ тобі принесу.
Стали копати грядку вдвох: мама – швидко й легко, Гена – аж сопе, бо заступ не слухається його рук.
Колупав хлопчик землю, колупав, а потім питає:
- Мамо, чому твій заступ гарно копає, а мій ні.
- А й справді, – глянула мати на синову роботу. – Мабуть, він ще мало працював.
- То як же бути? – стурбовано питає Гена.
- Треба навчити заступ працювати.
- А я зумію?
- Зумієш. Тільки не давай йому лінуватися. Натискай на нього сильніше… Ось так.
… Вже за столом, сьорбаючи борщ, Гена поважно сказав:
- А з нього вийде непоганий робітник. (107 слів)
(Володимир Сенцовський)
Ялинка і Липа
Настала осінь. Листя пожовкло. Журиться Липа, скоро опаде барвисте вбрання і спи аж до весни. А біля неї росте вічнозелена Ялинка. Знає Липа, що Ялинка й узимку зеленітиме. От і просить:
- Ялинко, розповіси мені весною, яка вона – зима. Я ж спатиму й не побачу… А дятел каже: – Красива, срібляста. Яка ж вона – красива зима?
Ось і зима настала. Спить липа, а ялинка милується вечірньою зорею, білим сніговим покривалом.
Минула зима, розтанув сніг, задзвеніли струмки, заспівав жайворонок.
Проснулась липа та й питає:
- Розкажи, Ялинко, про зиму.
Ялинка довго мовчала, потім зітхнула й тихо мовила:
- Ти чуєш, як дзвенять струмки?
- Чую, – відповідає Липа.
- Їхня пісня – це спогади про зиму. (107 слів)
(Василь Сухомлинський)
Мокра і суха сорочка
У матері двоє синів – Іван і Сергій.
Коли почалися літні канікули, мати сказала синам:
- Беріть, хлопці, сапи та йдіть на роботу.
Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Взяли вони сапи й пішли прополювати соняшники.
Увечері хлопці повернулися з роботи. В Івана мокра сорочка, а в Сергія – суха.
Вмилися хлопці, повечеряли, Іван ліг спати, бо завтра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір’я, сів собі на лавці та й сидить.
Наступного дня ще тільки хлопці на поріг, а мати вже дивиться на сорочки. В Івана – мокра, в Сергія – суха.
Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана – усміхнеться, подивиться на Сергія – тяжко зітхне. (109 слів)
(Василь Сухомлинський)
Як білочка дятла врятувала
Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б’є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються.
Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають.
Дивиться білка з дупла – дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла.
- Чого це ти, дятле, плачеш?
- Немає чого їсти, білочко.
Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну довбати її дзьобом.
А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє. (110 слів)
(Василь Сухомлинський)
Жайворонок спускається з-під сонця
Був ясний літній ранок. Ми з батьком їхали полем. Їхали маленьким візком. Сходило сонце. По обидва боки візка стояла висока стіна пшениці. Я лежав у візку на пахучій траві й дивився в небо. Побачив маленьку пташку. Вона то складала, то розпускала крильця. Тремтіла й співала.
- Що це за пташка? – питаю.
- Це жайворонок, – каже батько й зупиняє візок.
Ми довго стоїмо, слухаємо жайворонкову пісню. Я немовби й зараз її чую. Мов бджола торкається до струн – ось яка жайворонкова пісня.
Я питаю:
- Звідки злетів жайворонок.
Батько й каже:
- Жайворонок спускається з-під сонця, – і розповідає мені казку про дивовижного птаха.
Ніколи я не знав ні такого ранку, ні такої пісні, ні тієї казки, що жайворонок спускається з-під сонця. (115 слів)
(Василь Сухомлинський)
Сива волосинка
Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.
- Мамо, у вашій косі, три сиві волосинки, – сказав Михайлик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала.
Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
- Мамо, – сказав Михайлик здивовано, – у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три… Чого це посивіла ще одна волосинка?
- Від болю, – відповіла мама. – Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка…
- А від чого ж у вас боліло серце?
- Пам’ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо запитав:
- Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє? (118 слів)
(Василь Сухомлинський)
Лист до батька
У Зіни занедужав батько. Його поклали в лікарню. Засумувала дівчинка.
Стояли люті січневі морози. Мама зібралася до батька в лікарню. І Зіні хочеться до тата, але мама не пускає: мороз великий.
- Ось листа напиши, – каже мама, – я передам.
А Зіна не вміє писати. Але малювати вміє. І вона намалювала татові листа.
Намалювала себе в ліжечку із широко розплющеними очима.
Це означало: «Тату, я й уночі не сплю, все думаю про тебе».
Потім намалювала себе із татком у лісі. Навколо – дерева, а вони з татком збирають квіти.
Це означало: «Тату, швидше повертайся, знову підемо з тобою в ліс, будемо квіти збирати».
Потім захотілося їй написати: «Тату, я дуже-дуже люблю тебе». Довго думала Зіна, як це намалювати. І намалювала сонце. (118 слів)
(Василь Сухомлинський)
Наша земля
(Легенда)
Колись давно Бог створив народи і кожному наділив землю. Наші ж предки кинулись пізніше, але їм уже не дісталося. От вони й прийшли до Бога, а він у цей час молився і вони не сміли йому щось сказати. Стали чекати. По якійсь хвилі Бог обернувся, сказавши, що вони чемні діти, хороші. Дізнавшись, чого прийшли до нього, запропонував їм чорну землю. «Ні, – відповіли наші предки, – там уже живуть німці, французи, іспанці, італійці». «Ну тоді я вам дам землю ту, що залишив для раю, там усе є: річки, озера, ліси, пустелі. Але пам’ятайте, якщо будете її берегти, то вона буде ваша, а ні – то ворога».
Пішли наші предки на ту землю, оселилися і живуть до сьогоднішнього дня. А країну свою назвали Україною. (120 слів)
Тихо, бабуся відпочиває
Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і шепче:
- Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки. Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо про себе, щоб не розбудити бабусю.
Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подружка. Вона голосно й каже:
- Галинко, послухай…
Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:
- Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки.
А з бабусиних очей впали дві сльозинки.
Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:
- Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість. (122 слова)
(Василь Сухомлинський)
На ковзанці
День був сонячний. Сяяв лід. Народу на ковзанці було мало. Маленька дівчинка, кумедно розмахуючи руками, їздила від лави до лави. Двоє хлопців підв’язували ковзани й дивилися на Вітька, який виробляв різні викрутаси – то ковзав на одній нозі, то крутився дзиґою.
- Молодець! – похвалив його один з хлопців.
Вітько стрілою помчав по колу, хвацько завернув і наскочив на маленьку дівчинку. Дівчинка впала. Вітько злякався.
- Я ненавмисно… – сказав він, струшуючи з її кожушка сніг. – Забилася?
Дівчинка всміхнулася:
- Колінце.
Позаду засміялися.
«Наді мною насміхаються!» – у розпачі подумав Вітько і мерщій відвернувся від дівчинки.
- Подумаєш, колінце! Рюмса! – вигукнув він, пробігаючи повз школярів.
- Іди до нас! – покликали вони.
Вітько під’їхав до них. Вони взялися за руки й весело помчали по льоду. А дівчинка сиділа на лавці, терла забите колінце й плакала. (125 слів)
(Валентина Осєєва)
Дивний мисливець
Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить з дому рано-вранці, а повертається ввечері.
Але що це за дивний мисливець! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить з порожньою торбою.
Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід приклав до ніжки дві гілочки і забинтував її. За тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя в поле.
Чого ж це дід Максим такий невдаха?
Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитися, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.
Зрозуміли тоді, чому дід Максим дивний мисливець. (126 слів)
(Василь Сухомлинський)
Гаряча квітка
Того року була рання весна. В середині квітня зацвіли сади.
Настав травень.
Одного ясного ранку Оля вийшла в сад і побачила велику квітку. Вона прибігла до мами і радісно сказала:
– Мамо, червона троянда зацвіла.
Мама прийшла, подивилась на червону квітку й усміхнулася. Потім глянула на небо – й занепокоїлась.
З півночі сунула чорна хмара. Повіяв вітер, хмара заступила сонце. Стало холодно.
Мама з Олею сиділи в кімнаті й з тривогою дивилися у вікно.
Мов білі метелики – закружляли сніжинки. Все довкола побіліло. Згодом вітер ущух. Сніжинки вже падали м’яко, тихо, поки й зовсім перестали.
Мама з Олею вийшли в сад. На зеленому листі – снігові шапки. Землю вкрив білий килим. Тільки троянда червоніла, мов велика жарина. На ній блищали крапельки роси.
– Вона гаряча, їй не страшно, – мовила Оля й радісно посміхнулась. (128 слів)
(Василь Сухомлинський)
Кармелюк
(Уривок)
У одній хатці, що вкрай стояла к полю, жила вдова, а в неї був син, дитина єдина; і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумника, як цей хлопчик удався, шукати по цілім широкім і великім світі. Найглибші річкові пороги перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева влізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж, куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовить. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, головонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. (128 слів)
(Марко Вовчок)
Прекрасна пісня Жайворонка
Ішла Людина пшеничним полем. Раптом з-під її ніг випурхнув Жайворонок. Піднявся високо-високо й заспівав гарну пісню. Чує людина в цій пісні дивну казку про срібні струни, натягнуті від сонця до землі. Про золоте сонечко, що ввечері йде відпочивати до казкового саду. Про веселку – золотий міст, яким на землю сходять ковалі-велетні по залізо й вугілля.
Слухає Людина чарівну пісню Жайворонка і йде все далі й далі – туди, куди летить пташка, – до лісу. Побачив Жайворонок, що Людина вже на узліссі, та й залетів у пшеницю, сховався.
Там його гніздечко. Жайвороненята чекають не дочекаються матері. Вони запитують:
- Мамо, про що ти співала в своїй пісні?
- Про Людину. Я просила її: йди, Чоловіче, подалі від мого гнізда. Не злякай моїх пташенят.
- І сподобалася твоя пісня Людині?
- Дуже. Вона йшла за піснею аж до самого узлісся. (131 слово)
(Василь Сухомлинський)
Чого синичка плаче?
У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей – Мишко і Оля.
Біля хати ріс високий гіллястий осокір.
- Зробимо на осокорі гойдалку, – сказав раз Мишко.
- Ой, добре буде гойдатися! – зраділа Оля.
Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися.
Гойдаються діти, й осокір гойдається.
Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та співає, співає.
Мишко й каже:
- І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.
Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі – гніздечко синиччине, а в гніздечку – пташенята маленькі.
- Синичка не радіє, а плаче, – сказала Оля.
- Чого ж їй плакати? – здивувався Мишко.
- Подумай, чого, – відповіла Оля.
Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?» (133 слова)
(Василь Сухомлинський)
Мальва і Хатня Квітка
Під хатою росла Мальва. Вона була струнка та висока. Її рожевій квітці захотілося якось заглянути у вікно: що там?
За склом стояв маленький горщик, у ньому – зелена стеблинка, на якій була рожева квіточка. Така, як і в Мальви, тільки дрібненька.
Мальва питає:
- Ти хто?
- Я Хатня Квітка, – почулося з вазона.
- Як же ти живеш у хаті? – здивувалася Мальва. – Там же немає ні сонця, ні дощу.
- Мене щодня поливають, мої листочки миють… – стала розповідати Хатня Квітка. – Я живу багато років. Я пам’ятаю багато зим. Ти восени гинеш, а я й далі живу.
Мальва слухала, слухала, а тоді й питає:
- А ти знаєш, що таке ранковий вітерець?
- Ні, не знаю, – каже Хатня Квітка. – А що це таке?
Мальва співчутливо глянула на Хатню Квітку, похитала рожевою голівкою і сказала:
- Краще жити лише до осені, але знати, що таке ранковий вітерець. (137 слів)
(Василь Сухомлинський)
Іванова хата горить
Петро й Степан працювали в полі. Коли це бачать: у селі пожежа. І здається їм, що горить саме там, де вони живуть – Петро й Степан.
- Це, мабуть, наші хати горять, – каже Петро.
- Їдьмо скоріше додому, – каже Степан.
Та й запріг коней у воза. Петро й Степан погнали шалено коней.
В’їхали в село, питають:
- У кого пожежа?
- Іванова хата горить.
Петро полегшено зітхнув і, зупинивши коней, каже:
- Ну, далі не поїдемо. Треба у поле вертатися.
- Чому вертатися? – дивується Степан.
- Та горить же не в нас, – розсудливо каже Петро. – Навіщо ж час марнувати? Робота у полі стоїть.
Степан із подивом поглядає на Петра:
- А ти поспішав хіба тільки свою хату рятувати?
Петро мовчить. Залишив його Степан із кіньми, а сам побіг пожежу гасити. А Петро сидить на возі й не знає, що йому робити, – за Степаном бігти чи в поле їхати. (139 слів)
(Василь Сухомлинський)
Чорнобривці
Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі – ключ журавлів.
Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:
- Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?
Бабуся всміхнулась і каже:
- Щоб жити вічно.
Я не міг цього збагнути. Як це – жити вічно?
Бабуся каже:
- Ходімо до саду.
Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав’язала у вузлик.
- Почекай до весни – зрозумієш, – сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.
Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці! Кращі, ніж восени.
- Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса, – сказала бабуся. – Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.
- А для чого живе людський рід? – знову питаю я.
- Для щастя. (141 слово)
(Василь Сухомлинський)
Мама послала
Ігор із хлопцями грав у м’яча на вигоні. І хвалився:
- Я найвлучніший!
Хлопці сміялися:
- Ігоре, ти хвалько.
А Ігореві хотілося довести, що він найвлучніший. Він і каже:
- Бачите, он у дворі висить біла сорочка. Кину м’яч – і поцілю.
А то був двір бабусі Ярини, вона жила поруч з Ігоревими батьками.
Кинув Ігор м’яча – і залишилась на сорочці чорна пляма.
Бачила бабуся Ярина, хто кинув м’яч. Пішла до Ігоревої матері й пожалілася.
Приходить Ігор додому, а мати вже знає про шкоду. Вона й каже Ігореві:
- Бабуся старенька. Із силою випрала вона сорочку, повісила сушити. А ти забруднив її. Знову бабусі треба прати…
Ігор стоїть, похнюпив голову.
- Піди до бабусі, попроси вибачення, – каже мати.
Пішов Ігор до бабусі Ярини. Стоїть бабуся на подвір’ї, підходить до неї Ігор, став і мовчить.
- Що ти хочеш сказати, Ігоре? – питається бабуся.
- Мати послала, щоб я попросив у вас вибачення…
Бабуся мовчала. Тільки дивилась на хлопця. Потім зітхнула тяжко й пішла до хати… (156 слів)
(Василь Сухомлинський)
Шматочок літа
Лариса встала на світанку, пішла в сад. Мати сказала, що пора з осінню прощатися: скоро випаде сніг, закрутить віхола. Вночі ходитиме під вікнами Дід Мороз, дихатиме крижаним холодом, від якого замерзатимуть вікна.
У саду було порожньо й тихо. Листя з дерев давно опало. Вітер гойдав голі віти.
Під деревами лежало сухе листя. Воно тихо шелестіло під ногами.
Коли це серед сірого листя Лариса побачила велике рожеве яблуко. Мабуть, воно щойно впало, бо ціле було й свіже.
Дівчина зраділа. Вхопила яблуко, глянула навколо й відчула, немовби в саду стало світліше й затишніше. Може, то здалося Ларисі, а може, й справді було: десь загув джміль.
З яблуком у руках Лариса пішла до хати. Вона поклала його на столі й сказала мамі:
- Це шматочок літа. Хай лежить воно тут до весни.
Мама всміхнулась.
Яблуко так і лежало на столі. Велике, рожеве, свіже, немовби щойно із дерева.
Надворі мороз, хуртовина, а воно лежить на столі. Хто зайде до хати, гляне на яблуко й усміхнеться. (160 слів)
(Василь Сухомлинський)
Хліб – то праця людська
Узяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати.
Підходить дідусь і питає:
- Що це ти робиш, онучку?
Онук похнюпився, не насмілиться очей підвести. Знав, що робить недобре, але сподівався, що ніхто не бачитиме.
- Візьми той хліб, – звелів дідусь.
Підняв онук шматок хліба.
- Є в тебе чиста хусточка?
Витяг онук з кишені чисту хусточку.
- Загорни хліб у хусточку.
Онук загорнув.
- Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти не виростеш і народяться у тебе діти. Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб – це святиня і знущатися над ним – великий гріх.
- Дякую вам за науку, дідусю, – тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.
Той шматок він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:
- Найдорожча цінність – хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб, бо то праця людська. (164 слова)
(Василь Сухомлинський)
Хай я буду вашою, бабусю
На краю села живе старенька бабуся Марина. У неї немає нікого-нікогісінько, – часто говорить матуся маленькій Марійці. Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.
Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я: сидитьстаренька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться нанеї, Марійку.
Марійка біжить до бабусі, вітається:
- Доброго дня,бабусю!
- Доброго здоров’я, Марійко, – радісно відповідає бабуся. – Посидь біля мене, дитино.
Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки – он скільки метеликів там літає. Вабить річка – який пісочок чистий там на березі,яка вода тепла…
Марійка збирається йти,а бабуся зітхає.
- Чого ви зітхаєте,бабусю?
- Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, однісінька.
- Хай я буду вашою, бабусю, – тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.
- Добре, дитинко, будеш моя, – усміхається бабуся Марина.
До вечора Марійка бігає в лузі, грається, милується метеликами. А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір’я й защебече:
- Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться! (168 слів)
(Василь Сухомлинський)
Як дівчинка побачила себе
Якось дівчинка Софійка завередувала. Їй хотілось іти гуляти, а мама каже:
- Спочатку поснідай, а тоді й іди.
От вона й розплакалась.
Вона думала, що мама проситиме: «Мила доню, ну, йди поснідай, будь ласка». Але мама не просила. Вона сказала:
- Ну, що ж, не хочеш їсти – іди гуляй. Але до обіду нічого не їстимеш.
Сказала це мама і вийшла з кімнати. Софійка ще більше розревілась. Коли це крізь сльози вона побачила себе в люстерку, що стояло на столі. Спершу Софійка не второпала, що то за дівчинка в люстерку. Чого в неї скривлене личко з червоними очима, чого по личку розмазані сльози? Від здивування Софійка перестала плакати й здогадалась: то це ж її відображення в люстерку.
Софійці стало соромно. Невже це вона?
Софійка оглянулась: чи не бачить мама, яка вона противна в сльозах.
Мами не було. Софійка мерщій витерла сльози. Їй іноді хотілось покапризувати. Бувало, вже й губки у неї кривились, і на очах тремтіли сльози, та вона згадувала люстерко, і їй ставало соромно.
Так люстерко допомогло Софійці побачити себе. (168 слів)
(Василь Сухомлинський)
Борщ зі скибкою свіжого хліба
В однієї матері було два сини – Працьовитий і Ледачий.
Одного разу поїхав Працьовитий в поле – землю орати. А Ледачий пішов у садок під грушею лежати…
Мати думає:
- Що б його смачне на обід синам зварити?
Зварила борщу зі свіжою капустою, зі сметаною, з кропом і буряками. А до борщу спекла хліба свіжого, пахучого.
Сіла мати біля столу, жде синів. Ось уже і сонце стало на вечірньому прузі, а Працьовитого немає. Ледачому вже під грушею не лежиться, хочеться їсти, та знає, що обідати мати дає обом разом.
Ось і приїхав Працьовитий. Умився, переодягнувся, сів за стіл. І Ледачий сів.
Насипала мати дві миски борщу, нарізала хліба. Запахло в хаті борщем і свіжим хлібом.
Їсть Працьовитий та дякує матері:
- Ой, смачного ж ви борщу наварили.
Виїв Працьовитий миску і ще попросив.
А Ледачий з’їв одну ложку – скривився, другу – зажурився, а як третю з’їв – на стіл схилився, ложку поклав і питає матері:
- Мамо, чого це борщ такий недобрий?
- - Їдь, сину, завтра в поле, – каже мати, – то й борщ буде добрий, і хліб пахучий буде… (171 слово)
(Василь Сухомлинський)
Чотири бажання
Дмитрик накатався на санчатах з крижаної гори й на ковзанах по замерзлій річці, прибіг додому рум’яний, веселий і каже батькові:
- Ото весело зимою! Я хотів би, щоб увесь час була зима!
- Запиши своє бажання в мою кишенькову книжку, – сказав батько.
Дмитрик записав.
Настала весна. Дмитрик досхочу набігався, ганяючись за барвистими метеликами по зеленій луці, нарвав квітів, прибіг до батька й каже:
- Яка красна ця весна! Я хотів би, щоб увесь час була весна!
Батько знов вийняв книжечку й звелів Дмитрикові записати своє бажання.
Настало літо. Дмитрик з батьком подався на сінокіс. Цілий день веселився хлопчик: ловив рибу, назбирав ягід, перекидався в запашному сіні, а ввечері сказав батькові.
- От сьогодні я вже повеселився досхочу! Я хотів би, щоб літу й кінця не було!
І це бажання Дмитрика було записане в ту саму книжечку.
Прийшла осінь. У саду збирали врожай – рум’яні яблука й жовті груші.
Дмитрик знову казав батькові:
- Осінь краща за всі пори року!
Тоді батько вийняв свою записну книжку й показав хлопчикові, що він теж саме говорив і про весну, і про зиму, і про літо. (176 слів)
(Василь Сухомлинський)
Смітник
Зіна вчиться уже у другому класі. Мама хоче, щоб Зіна була в неї помічницею. Вона сказала:
- Зіно, щодня будеш хату підмітати. А сміття на смітник виносити.
Стала Зіна щодня хату підмітати. Але не захотілося їй виносити сміття, бо смітник далеко. Подивилася Зіна на смітник, огороджений низьким тином, та й вирішила: можна ж сміття під шафу підмітати.
Підмете Зіна в хаті, а сміття – під шафу. Шафа біля її ліжка стоїть.
Прийшла раз Зіна з школи, бачить, сидять тато і мама. Взяли мама з татом шафу, перенесли на друге місце. Там, де стояла шафа, лежить купа сміття.
Опустила голову Зіна, почервоніла.
Приніс батько з двору парканчик і ставить його коло сміття.
- Що ви робите, тату? – питає Зіна.
- Та смітник треба ж загородити. Тепер смітник буде у нас в хаті.
Ставить тато паркан і ліжко Зіни огороджує разом із смітником.
Заплакала Зіна і просить:
- Ой, таточку, не робіть цього, я винесу сміття! Не хочу, щоб ліжко моє коло смітника стояло.
Зіна взяла відро і винесла сміття аж за город, на смітник, потім помила підлогу і подумала: «Справедливо старі люди підмітили, що лінивий двічі робить». (181 слово)
(Василь Сухомлинський)
Чому людина не знає, доки живе
(Легенда)
Ішов одного разу Ісус Христос зі святим Петром дорогою і бачить – чоловік городить пліт. Підійшли до нього і дивляться, як він це робить.
- Чому з такого тонкого пруття городиш? – питає чоловіка святий Петро.
- Не таке воно вже й тонке, – відповів чоловік. – Яке є, таким і городжу.
- Узяв би ти та нарізав товстого пруття, то і пліт був би сильнішим, – озвався Ісус Христос до чоловіка.
- А нащо мені сильніший пліт? – посміхаючись запитав чоловік. – До моєї смерті і цей видержить.
- А хіба ти знаєш доки живеш? – здивовано запитав Ісус Христос.
- Певно, що знаю. Ще два роки мені залишилось прожити на цьому світі, то і цей пліт доти видержить. А потім, кому буде потрібно, то нехай собі зробить інший.
Тут Ісус Христос і святий Петро попрощались з чоловіком і пішли своєю дорогою.
- Це недобре, Петре, що людина знає, доки живе, – озвався по дорозі Ісус Христос до святого Петра. – Краще вже нехай чоловік не знає доки живе, то тоді він буде сумлінно працювати і постійно дбати про себе і свою сім’ю.
Тому від того часу і аж по сьогоднішній день ні один чоловік не знає доки живе. (183 слова)
Добрі очі
На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже і брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі – кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, відімкнув комору, надибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не весь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
- Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
- - Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! – божиться Архип, а в самого очі так і бігають, то сюди, то туди.
- Хоч би ж ти не божився вже даром, – каже йому бабуся, – дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
- Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? – соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу кого свого двору, чує те та й каже:
- Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
- От у мене очі, так очі – все перелупають.
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
- То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. (186 слів)
(Степан Васильченко)
Мудра голка
Марійка любила дивитись, як мама вишиває квіти. Червона нитка до зеленої, до жовтої… Так гарно виходить…
- Мамо, дай мені голку, полотна і ниток. Я теж хочу вишивати, – якось попросила Марійка.
- Ти ще мала, пальчики поколеш.
- От і не мала, от і не поколю! – запевнила дівчинка. – Хіба я не знаю, що не пальчики, а полотно треба колоти?
- Ну, добре. – Мама відрізала ножицями шматочок білої тканини, дала голку, нитки.
Раз кольнула Марійка, вдруге. І тут нитка заплуталась.
Марійка розплутувала вузли і думала: «Мама мудрою голкою вишивала, а мені дала погану. От піде вона до крамниці, візьму її голку і теж гарний рушничок вишию…»
Пішла мати до крамниці. Марійка мерщій за мудру голку, за полотно. Та не встигла й двічі кольнути, як гострий біль пронизав пальчик. На очах виступили сльози.
- Мудра, а така колюча!.. – сердилася дівчинка на материну голку.
- Чого заплакана, Марійко? – повернувшись запитала мати.
Рушничок вишивала. Думала, твоя голка мудра, що такі гарні квіти гаптує… а вона колеться.
- Всяка голка проворна, коли вона в мудрих пальцях. Бери-но полотно, та не поспішай, а дивися, як треба…
Надвечір Марійка з матір’ю вишили першу волошку.
- То хто мудрий? – усміхнулась мати. – Голка чи пальчики? (188 слів)
(Андрій М’ястківський)
Дуб на дорозі
З півночі на південь, між двома великими містами, люди почали будувати дорогу. Задумали її широку і рівну, пряму і красиву – щоб нею їздили автомашини й автобуси.
Люди вже нагортали високий земляний насип, обкладали його камінням, заливали асфальтом. Дорога пролягала через степи і луги, уздовж річок.
Одного разу прийшли будівельники в поле. Тут росли невеликі чагарі. Інженер показував, де прокладати майбутню дорогу, а робітники забивали в землю кілочки.
Коли це робітники зупинились, поклали кілочки на землю. Там, де мала пролягати дорога, стояв високий дуб. Товстий, міцний, могутній – мов степовий вартовий.
До робітників підійшов інженер. Він не сказав ні слова.
Робітники теж мовчали.
Інженер довго дивився на план дороги, потім перевів погляд на дуба й зітхнув.
Робітники теж важко зітхнули.
- План змінювати не можна.
- Дуба теж рубати не можна, – сказали робітники.
Інженер витяг кілочок, відійшов метрів за сто від дуба й забив його в землю.
- Тепер нас ніхто не осудить, – сказав він.
Минуло кілька років. З півночі на південь пролягала широка асфальтована дорога. Рівна, як стріла. Та в одному місці вона вигнулась підковою. Їдучи автобусом, люди радісно всміхаються. Часто можна почути:
- Благородне серце в тих людей, що будували цю дорогу. (188 слів)
(Василь Сухомлинський)
Розділена радість
У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко. В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі й Катрусі було тяжко. Не раз бувало прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.
А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петю й Гришу. Зустріла й поділилася радістю:
- Наш татко видужав…
Петя й Гриша глянули на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м’яча.
Катруся пішла до дівчаток, що грали в класи.
- Наш татко видужав, – сказала вона і радість сяяла в її очах.
Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:
- Видужав – ну й що з того?
Катруся відчула, як з грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір’я і заплакала.
- Чому ти плачеш, Катрусю? – почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.
Катруся підняла голову й, схлипуючи, відповіла:
- Наш татко видужав…
- Ой, як же це добре! – зрадів Костя. – Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.
Радість сяяла в Катрусиних очах. (191 слово)
(Василь Сухомлинський)
Калина
Бабуня Настя нічого так не любить, як садити дерево. Вона каже:
- Завжди знайдеться місце, де його посадити. А хто за це не дбає, той або байдужий, або сліпий до краси.
Коло бабусиної хати ростуть вишні. За порогом повно квітів. Біля хвіртки – кучерявий бузок. А від вулиці – явори.
Позаторік бабуня принесла з лісу й посадила під вікном тонке деревце. Доглядала його підливала. Воно прийнялося. Але першої весни не цвіло. Тільки зеленіло.
Другої весни викинуло білі китиці. Всі побачили, що – це калина.
Минає зима, настає тепло – і хати бабусиної не видно. Цвітуть білі вишні, пахне ліловий бузок, гіацинти, нарциси. Згодом жоржини тягнуться до порога. А явори шумлять.
Та найбуйніше квітує калина. Соловейко звив на ній гніздо. Він тьохкає, а калина цвіте й заглядає у вікно. Соловейко тьохкає, поки калина не перецвіте.
Кінчається літо. З кожної гілочки на калині звисають важкі червоні грона.
Сюди прилітають журавлі. Вони збираються у вирій. Сідають на калину, дзьобають калинові ягідки.
Бабуня Настя дивиться на них і наказує:
- Наїдайтеся, щоб вам було неголодно летіти в далекі краї… Летіть, та не баріться там…
А серед зими з’являються поласувати калиною снігурі.
Отак і живе бабуня Настя – з деревами, квітами і пташками. (191 слово)
(Борис Харчук)
Каяття
Костя і Павло – брати. У неділю мати дала їм хлібину і сказала:
- Сходіть, хлопці, на пасіку до діда Юхима. Понесіть йому хліба і чисту сорочку.
Узяли вони хліб і чисту сорочку і рушили. Пасіку вивозили на літо до лісу, там і жив дід Юхим до самої осені.
Дідусь дуже зрадів, що хлопці прийшли. Він розповів їм про свою роботу, показав як працюють бджоли.
А потім сів на пеньку та й каже:
- Наливайте, хлопці, в тарілку меду та й їжте.
Хлопці швиденько налили меду повну тарілку. Розрізали хлібину, яку щойно дідові принесли, та й ну уминати.
Вони сиділи за столиком, мовчки вмочали в мед великі шматки хліба і їли. А дід сидів на пеньку й мовчав. На пасіці стало тихо, тільки чути було, як дзижчать бджоли.
Хлопці виїли мед. Від хлібини залишився маленький окраєць. А дід Юхим питає:
- Може ще їстимете?
- Ні, спасибі, – кажуть хлопці й збираються йти.
Дід усе на пеньку сидить, мовчить, інколи усміхнеться – немовби до власної думки.
Костя й Павло глянули на окраєць, що від хлібини лишився. Та й посхиляли голови, зніяковіли. Тихо сказали дідусеві «До побачення!» й рушили додому.
Як вийшли з лісу, посідали на стежці. І довго мовчали. Вони дивились на ліс, де з ранньої весни до пізньої осені живе дід Юхим.
Потім хлопці тяжко зітхнули, встали й пішли додому. (214 слів)
(Василь Сухомлинський)
Миколі стало легше
По дорозі до школи Микола наздогнав на містку бабусю Марину. Він добре знав, що старенька живе недалеко від них.
Бабуся несла білий вузлик. На містку він розв’язався і додолу посипалась цибуля. Великі червоні цибулини порозкочувалися, а одна з них шубовснула у воду. Бабуся розгубилася і не знала, що робити.
А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою. В її очах він прочитав докір.
Прийшов Микола до школи і не може забути бабусю. Тільки тепер йому вже не смішно. В його пам’яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.
Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабусі і попросити пробачення.
- Ось увечері й піду, – подумав він.
Минув вечір, минув другий, минуло ще два дні. Коли це мати приходить додому й каже:
- Бабуся Марина померли…
Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворухнулося щось гаряче, серце забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.
- Що з тобою, – питає мати.
Микола, плачучи, розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:
- Ховатимуть бабусю – іди за труною. Як спускатимуть у могилу – кинь жменьку землі і скажи: «Простіть мене, бабусю».
- Хіба ж вона тепер почує? – тихо крізь сльози питає Микола.
- Вона не почує, але сонце тобі світитиме ясніше.
Коли бабусю Марину опустили в могилу, Микола кинув жменьку землі і тихо сказав:
- Простіть мене, бабусю.
І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі зробилося легше. (223 слова)
(Василь Сухомлинський)
Як мати стала зозулею
(Легенда)
Були собі чоловік і жінка і мали вони четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей нічим годувати. Вже у неї пересохло в горлі, мовить тихо до дітей:
- Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити хочеться.
- Нема в хаті води, – одказують діти.
- Візьміть глечик, – каже мати, – підіть до річки та наберіть води.
Одізвався старший хлопець:
- Я не маю чобіт, нехай сестра іде.
Мати до дочки:
- Піди, доню, принеси мені води.
- Я не маю хустки запнутися. Нехай іде менший.
Просить мати меншого сина:
- Піди, Івасику, принеси мені водички.
- Я не маю в що вдягнутися, – одказує той.
Так ніхто й не приніс хворій матері води.
Пішли діти надвір гратися, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір’ям. А найменший хлопчик саме вбіг у хату, бачить – мати вже стає зозулею, став гукати до братів і сестрички:
- Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скорімо біжімо по воду для неї.
Схопили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:
- Мамочко, мамочко, пий воду.
А мати вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:
- Ку-ку, ку-ку… Пі-зно, діти, пі-зно… Ку-ку, ку-ку…
І стала одлітати. А діти за нею бігли і бігли, збиваючи по грудках ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то кажуть, ті краплини крові, що стікали тоді з ніг дитячих.
А мати назавжди одцуралась рідних дітей і донині літає зозулею. (267 слів)
Сніг і підсніжник
(Легенда)
Коли створив Бог траву, деяке зілля і квіти, то подарував їм різні-прерізні кольори. І пишалися вони, як пишається райдуга семибарвна. Вкінці створив сніг і сказав до нього:
- А колір підшукай собі сам. Ти все на землі можеш з’їсти, то зумієш знайти собі якийсь одяг.
І пішов сніг шукати собі колір. Приходить до трави і просить:
- Травичко-земличко! Дай мені свого зеленого кольору!
Засміялась трава та й каже:
- Не до лиця тобі зелена одежа, і я зелена, і листя дерев зелені, ніхто тебе й не пізнає. Краще попроси у фіалки.
Іде сніг до фіалки і просить:
- Фіалочко моя запашна! Дай мені свого кольору.
А скромна фіалка засоромилася, схилила голівку та й каже:
- Нащо ж тобі така скромна одежа? На тебе й ніхто не подивиться. Іди краще до червоної рожі.
Пішов сніг до рожі і просить її:
- Рожечко моя пишна! Дай мені свого кольору.
Але рожа була горда і не хотіла дати снігові свого кольору.
Тоді пішов сніг далі шукати. Ходив та просив. І ні одна квітка не захотіла поділитися з ним своїм кольором, не захотіла прикрасити його тіло. Вкінці прийшов до білого підсніжника і просить його зі сльозами:
- Маленька моя квіточко! Мій білий дзвіночку! Дай мені свого кольору! Бо буде мені лихо, як стану без одежі. Буде зі мною так, як з тим вітром, що такий недобрий, бо ніхто його не бачить.
Змилосердився добрий, ласкавий підсніжник та й скромно каже:
- Та моя одежа простенька дуже. Але як тобі подобається, бери собі.
Забрав сніг колір у підсніжника і від того часу став такий білий. Але відтоді і не любить він ні одної квітки. А підсніжник пестить і голубить, як рідну дитину. (268 слів)
Прогаяний день
Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона збудила Петрика й сказала:
- Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна. Ось тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу про Далекі Сині Гори.
Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.
Петрик подумав: посплю ще трохи. Ліг, задрімав, потім заснув міцно-міцно, і снилося йому: біля хати виросло дерево, яке він посадив. А Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.
Прокинувся Петрик – ой, лишенько! Сонце вже серед неба.
Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: ще встигну…
Сів під грушею. Думає: ось посиджу ще трохи та й почну.
Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганявся, потім знову під грушею сидів.
Прийшла мати ввечері й каже:
- Показуй, що зробив, сину.
А Петрикові нічого показати. Соромно йому матері в вічі дивитися.
- Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти прогаяв.
Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до поля й показує.
- Учора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут працював тракторист. А ти байдики бив.
Підвела до двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:
- Ще вранці помідори були на полі, а тепер у ящиках. Завтра їх повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.
Підвела до великої-великої купи зерна.
- Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, зерно привезли на тік. А ти байдики бив.
Підвела до стінки, вимурованої з цегли.
- Тут уранці був тільки гранітний фундамент, а тепер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.
Підвела до великого кам’яного будинку, зайшла із сином. На полицях – паляниці, калачі. Усе пахло хлібом.
- Це пекарня, сказала мама. – Ці хлібини вранці були ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.
От що таке прогаяний день. (312 слів)
Немає коментарів:
Дописати коментар