4 легенди про плакучу вербу

1. «Плакуча верба» (легенда Поділля).

У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матері старший:

- Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Стиснулося в мами серце, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала:

- Не пущу! – скрикнула. – Один ти у мене залишився!

- А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала.

Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.

Отак на світі з’явилася плакуча верба.

2. У однієї жінки було стільки дітей, що вона, загордившись, готова була посперечатися з самою матір’ю Землею своєю плодовитістю. Та розсердилася і перетворила її у вербу.

3. Була у матері Верби дочка Калина. Працювала вона в полі, захотіла пити. Побачила криницю, зачерпнула води. Першу краплю віддала пташці і тільки зібралася пити, як почула далекий голос матері: «Не пий, доню». Не послухалася Калина, знов зачерпнула води, піднесла до губ, але пташка змахнула її своїм крилом. Знов зачерпнула дівчина води,  напилася і перетворилася в калиновий кущ.

Бігла мати, щоб застерегти дочку, але не встигла – і від горя перетворилася в плакуче дерево. З того часу мати Верба оберігає всі водні джерела, щоб люди ніколи не пізнали злих чар.

4. «Верба та водяний цар» (легенда).

Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:

-                     Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.

А коли приходили женихи, вона вимагала:

-                     Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде
таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем,

Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.

Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:

- Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!

Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою, по зеленому волоссі, кивнула привітно:

-                     Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,-  кажи, чого бажаєш?

-                     Покохав  я тебе, діво, міцно й  навіки.  Не  зустрічав такої
краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються
у володінні моєму.  Будь мені  за дружину, зроблю тебе царицею
водяного царства.  Все для тебе зроблю,  чого зажадаєш, бо силу
маю велику.

Стрепенулася дівчина.

- Все можеш зробити?

- Так! Наказуй!

- Чудово,- загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити во­дяного  володаря. – Буду   твоєю,   але   зроби   так,   щоб   вічно  мій прекрасний   образ  відбивався  у  дзеркалі   твоїх   вод,  щоб з року в рік він ставав усе гарніший і гарніший.

Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відобра­женою в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.

- Буде так, як ти зажадала,- зітхнув цар. – Вічно твій чарівний образ буде відбиватися в цьому озері, але станеш ти плакучою вербою – деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними...

Так заявилося в нашому краю нове славне дерево – верба плакуча.

О. Бердник